– Jó reggelt – fordul hozzám a vastagon kisminkelt ukrán vámos hölgy. – Hová utazik?

– ’Reggelt – igyekszem felébredni. – Budapestre.

– Mennyi időre?

– Három hétre.

– Utazás célja?

– Ösztöndíj – válaszolom. 

– Tanul.., – megakad félszónál, miután valószínűleg jobban kivette az álmos arcomat és ráeszmélt, hogy ilyen korban az ember már nem tanulni utazik. De ezután gyorsan összeszedi magát, a sokéves tapasztalat csak megmutatkozik. – Tudományos munka? – kérdően néz rám, és ezalatt gondolatban próbálom megsaccolni, tudok-e ilyen gyorsan találni egy pontosabb meghatározást, de lehetőleg ugyanarra a kezdőbetűre.

– Igen – mondom végül, hogy ne kelljen felesleges magyarázkodásba kezdenem.

– Mit visz magával a személyes tárgyain kívül?

– Ajándékokat.

– Pontosan mit?

– Két üveg konyakot és csokoládét – válaszolom azonnal a megengedett mennyiséget.

– Ez nem érdekel – vágja rá, és ezzel ismét meglep. A lengyel határon feltétlenül ellenőrizték volna, hogy tényleg-e csak két üveg konyak van nálam.

– Műalkotások?

– Csak könyvek.

– Ugyan már, azok műalkotások? – szemrehányóan rázza a fejét a hölgyemény. – Gyógyszerek?

– Csak amiket be szoktam venni, – vallom be őszintén.

– Gyógyszerek?? – néz rám ezúttal szigorúbban. – Ugye megérti, hogy ez nem válasz.

Rövid szünet következik, amely során rádöbbenek, hogy muszáj valahogy kimagyaráznom ezt.

– Soroljam fel önnek az orvosságokat? – kérdezem.

– Természetesen – csodálkozik a vámosnő a tudatlanságomon.

– Vírusellenes, bakteriális, antihisztaminos, nyugtató.

– Hűha – mondja a nő. Láthatóan nincs kedve az összes gyógyszeres zacskómat átkutatni. – Pontosabban? A gyógyszerek nevét?

– Hydazepam, anaprilin, monural, groprinosin, wobenzym, – kezdem sorolni és elborzadva jövök rá, hogy legalább öt percig folytathatnám még, mert szokásom, hogy magammal veszek bármilyen az utazásaim során történt betegség elleni orvosságot. A nő is érti ezt, valószínűleg, így tesz egy fáradt lépést hátra, sóhajt és félbeszakít:

– Ennyi elég. Jó utat!

Kis idővel rá a fülkébe belép a magyar vámos, rögtön szűkszavúan megszakítja a kísérleteimet, hogy angolul értessem meg magamat:

– Po ukrájinszki, pázsálusztá. Sto jegyes, kuda vezjos? [tört oroszul: Ukránul, kérem. Mit utazol, hova viszel?]

– Sztyipengyija dlja piszátyeli [Ösztöndíj íróknak], – válaszolom neki stílszerűen.

– Szigareti, alkohol, – folytatja.

– Dve butilki.

– Vodka? – megértően bólogat a vámos.

– Nem. Konyak.

– Eto ljubis? – tekintetében felbukkan az érdeklődés.

– Igen – vágom rá rögtön, remélve, hogy a gyógyszerekhez és a műalkotásokhoz ezúttal nem jutunk el.

– Háráso. Jeháj – és a vámos tényleg jókedvűen véget vet a beszélgetésünknek.

Én meg válaszul udvariasan mosolygok neki és tovább jehálok. A fülkeablak melletti folyósón egy tábla lóg, amelyen németül az van leírva, hogyan kell tűzoltó készüléket, gyógyszert vagy orvosi segítséget kérni. Nem tudom, segíthet-e a német kifejezések tudása a határ menti magyar falvakban, melyeken keresztül utaztunk. Ezekben a rusztikus körülményekben az idegen nyelvtudás valami teljesen fölösleges dolognak tűnik, csak úgy mindenestre kapjuk el otthonról, mint az anaprilint meg a hydazepamot.

Szeretek ilyen vonatokkal utazni. Lassúak és biztonságosak, mint az a korszak, amely réges-rég és visszafordíthatatlanul elmúlt, és amelyet magukkal hordanak oda-vissza a kelet-európai határokon át, tudatosan szétnyújtva az időt eme régmúlt korszak valóságának megfelelően, és megtéve a néhányszáz kilométeres utat hat, néha nyolc, vagy akár tizenkét óra alatt. Szeretem ezt a lassú mozgást új és ismerős tájakon át, tetszik, hogy nyugodtan és sietés nélkül tanulmányozhatom őket a tekintetemmel, megbizonyosodva arról, hogy valóban mozog a vonat. Hisz ez a bizonyosság mindig hiányzik az egyforma s megszokott reptéri és repülőgépi zsigerekben, ahol még a duty free kínálata se különbözik, és csak az sms-ek jelzik, hogy épp melyik ország területe felett tartózkodsz, előidézve az aggasztó gyanút, hogy bolonddá tesznek, és valójában nem is utazol sehová, hanem otthon maradtál.

Az ilyen vonatút mindig kaland, legalábbis egy elmesélendő történet biztos. De a Lviv-Budapest vonat végre beért a Nyugati pályaudvarra, ahol már vártak rám, és elvittek egy másik magyar városba – Pécsre, egy szállásra, melynek ajtaján az Íróprogram tábla tündököl. Talán érdemes lenne lefotóznom, hogy a visszaúton beszámolhassak a vámosoknak? Balra a lépcső, amelyről Ljudmila Ulickaja annak idején leesett és eltörte a jobb karját. A lépcsőt mutatták meg nekem első sorban és kérték, hogy ne járjak oda. És én nem is jártam. Talán ennek köszönhető, hogy az ott töltött idő alatt nem történt velem semmilyen baleset, törés vagy egyéb viharos kaland. Igaz, egy másik rekordlassú vonatutazást azért mégis át kellett élnem.

Amikor az interneten próbáltam információt találni arról, hogyan tudnék a magyarországi Pécsből a kb. 200 kilométerrel távolabbi szlovén Ljubljanába eljutni, a keresés egyértelműen meglepetésekkel teli utazást ígért, minimum négy átszállással olyan településeken, amelyeknek a nevét ki se tudtam volna ejteni. Minden esetre ellenőriztem az információt a német vasutak oldalán, mert mint ismeretes, ők tudják a legjobban bármely európai ország vonatmenetrendjét, de még a német vasúti cég se tudott semmilyen gyorsabb vagy kevesebb átszállással járó megoldást kínálni. Ekkor úgy döntöttem, hogy banálisabb, de egyszerűbb utat választok és visszamegyek Budapestre, majd onnan egyenes vonattal irány Ljubljana. Leírtam egy papírra az útvonalakat, dátumokat, időpontokat, majd mindezzel elindultam a pályaudvarra. Magyarországon – ahogy nálunk is – a nemzetközi jegyeket nem lehet interneten keresztül megvásárolni. Túl komoly dolog ez. A pályaudvar, mint eddig a legtöbb általam látott magyar vasútállomás, épp teljes felújítás alatt állt, így hosszú keresés után a monoton esőben rátaláltam egy ideiglenes épületre fehér faburkolattal, bármilyen tábla nélkül. Bent néhány ember volt, mindannyian egy apró ablak mellett tolongtak. Közelebb mentem, és kapcsoltam, hogy oda vezet az utam, mert az ablak felett az International tickets felirat lógott. Ez volt az egyetlen ablak, amelyet senki se szolgált ki. Az összes többi szomszéd ablakban a pénztárosnők unatkozva ücsörögtek, de egyikük sem mert átmenni a nemzetközi pénztárhoz és elkezdeni végre jegyet árulni. Körülbelül félóra múlva a sor elkezdett idegeskedni, és ekkor az ablaknál végre megjelent egy pénztároslány. A Pécsett eltöltött első napok alatt már rájöttem, hogy a szóbeli kommunikáció itt ritkán működik, így csak simán odacsúsztattam neki a papírt az útvonalakkal és a dátumokkal. Erre ő bólintott és kinyitotta az internet böngészőjét. Kíváncsian belenéztem a monitorjába, abban reménykedve, hogy majd meglátom, hogy néz ki a magyar vasutak weboldala és ismét felmerült bennem a remény, hogy igenis létezik jobb vasúti csatlakozás.

De a lány ugyanazt a német oldalt nyitotta ki, amelyen már amúgy is láttam mindent. Megerősítve kereséseim pontosságát, ugyanazon a papírdarabon leírta a fizetendő összeget és nekilátott kiállítani a jegyeket (néhány példányt, és természetesen kézzel töltve). Ezek után ugyanúgy kézzel kiírta nekem az internetről az indulási időket és dátumokat, így aztán végképp elúszott bennem a remény, hogy megtudom a peron számát, mert jól tudtam, hogy a német weboldal ezt biztosan nem fogja nekem megmondani. De majd Budapesten lesz egy bő órám arra, hogy ott helyben megtudakoljam a peron számát – nyugtatgattam magamat. Ahogy később kiderült, alábecsültem a magyar vasutakat.

- No, we don`t know – válaszolta szűkszavúan a kérdésemre, hogy melyik peronról indul a vonatom, a budapesti Keleti pályaudvar információs pultjának munkatársa. Majd az összezavarodott kérdésemre, hogy honnan lehetne megtudnom, melyik vágányra menjek, hozzáadta: - You`ll see. Ezután becsukta az ablakot ebédszünetre.

Néhányszor körbejártam az állomást, figyelmesen kitanulmányoztam a papírtáblákat az érkezési és indulási időpontokkal, de sehol egy szót sem találtam a ljubljanai vonatomról.

Amikor a vonat indulásáig maradt vagy húsz perc, elkezdtem határozottabban cselekedni, és ablaktól ablakig járkáltam ugyanazzal a makacs kérdéssel. Az összes hölgyemény csak némán vonogatta a vállát, és rögvest átvezették rólam a tekintetüket vissza a mennyezetre. Csak az utolsó ablakban ülő nézett valahova máshova, előbb kinyitott egy könyvet, majd rápillantott a háta mögött lógó táblára, kérdezett valamit a kolléganőjétől, felhívott valakit, s végül hozzám szólt:

- No, not here. From Déli.

Ezek után lezárta az ablakot ebédszünetre. Miközben próbáltam megérteni, mit is jelent ez, hátraléptem egyet. Ebben a pillanatban egy köpcös úr felpattant a helyéről és majdnem érthető angolul elmondta a teljes információt. A Déli egy másik budapesti pályaudvar neve, a vonat onnan indul, és szívesen el is vinne autóval oda (ez csak egy picivel kerülne többe, mint a Budapest-Ljubljana jegy teljes ára). Mikor rákérdeztem, lehetséges-e, hogy elérjem a vonatomat, előbb vállat vont, majd utána szólt az ablak mögött ülő hölgynek és azt válaszolta, hogy igenis lehetséges, mert a vonat sohasem indul időben. Beültünk a viharvert taxijába és elindultunk, balról és jobbról, sőt a járdán is előzve. Nem hívén a saját szememnek, csak néztem a jegyemben a pécsi pénztárosnő kalligrafikus kézírásával kivezetett rossz pályaudvar nevét, és komoly kognitív disszonanciát éreztem. Ennyire cinikus átverést a vasúttól még soha nem éltem át. Pedig már régóta utazom kelet-európai vonatokon és tudom, hogy például némely ukrán járatokon az elektronikus jegyek nem érvényesek, amíg ki nem váltja őket az ember a pénztárban, bár ez eleve cáfolja az elektronikus jegy fogalmát. Azt is tudom, hogy a lengyel vonatokon követelhetik a gyerekem orvosi kártyáját a beadott védőoltások feljegyzésével, hogy a megfelelő kedvezmény igényléséhez meg lehessen bizonyosodni a koráról, amihez persze semmilyen születési bizonyítvány sem lesz jó nekik. Tudom, hogy a lengyel Przemyśl állomáson a Lvivbe tartó vonat a négyes peronról indul, pedig a pályaudvaron csak három van, és akinek fogalma sincs róla, sohase találja meg a bozótokban az oldalsó épület melletti négyes vágányt. Tudom azt is, hogy a lengyel hálókocsikban nem lehet egyedül szabályozni a felső ágy szintjét, mert az extra kényelmességnek és külön fizetett szolgáltatásnak számít. Tudom, hogy a német vonatok néha késve érkezhetnek egy másik peronra, amiről természetesen százszor figyelmezteti az utasokat a kalauz. Tudom, hogy egyes kelet-európai országokban több mint négy óráig kell várni néha a vonatot, és senki se közli veled, mikor is érkezik majd. Tudom, hogy a holland határhoz közelítve a villanyvonatokon a kalauz csak mosolyog, amikor rákérdezel, honnan lehet tudni, hogy megérkeztél a kívánt állomásra, mert nem is jutna az eszébe, hogy ebben a vonatban külföldiek utaznának, pláne ilyen késői órán. Tudom, hogy a Magyarországra tartó railjeten a helyjegy-vásárlás szükségességéről csak a Bécsben vásárolt jegy apró betűs részén lehet információt találni; azt pedig, hová kell átszállni a magyar-ukrán határon ahhoz, hogy Csapra juthasson az ember, ha Bécs-Csap jegyet vásárolt, sehol máshol nem lehet kideríteni, csak a véletlen utazótársaktól, akik már többször utaztak ezen az útvonalon és tudják, hogy néz ki a vontatott kocsi, amelyre éjszaka közepette kell átszállni, várni másfél órát, hogy, miután már elvesztettél bármilyen reményt is, a kocsi végül is elinduljon és lassan átdöcögjön a határon, és csakis így, sehogy másképp.

- Nincsen ebben semmi furcsa, -- nyugtatgat a taxis. – Nemrég a Délin bedőlt a mennyezet, ezért most biztos nem tudják, melyikről indul majd a vonat. Ma a Déliről, holnap meg talán a Keletiről.

Eszembe jutott a nagy lyuk a Keleti tetőzetén, ahol be- és kifelé röpködnek a galambok, és gondolatban beláttam, mindez elég valószínű.

A vonatot sikerült elérnünk. Minden esetre a kocsiban négy embertől is megkérdeztem, valóban Ljubljana felé tartunk, és nem hittem a szerencsémnek. Mikor leültem a helyemre, rádöbbentem, hogy az ablakon át ismerős tájakat látok, mivel az út egy részét ugyanazon a szakaszon tette meg a vonat. Pár percre rá jött a kalauz és a jegykezelés után ezt mondta:

- Train, no train, bus, train again.

Ezután megfordult és elment, nem reagálva arra a kísérletemre, hogy megértsem az egész mondanivalóját.

- Egy bizonyos idő elteltével ki kell szállnunk majd a vonatból - magyarázta nekem a szomszéd utas -, és átszállnunk buszra, majd azután megint vonatra. A lényeg, hogy kövesse a kalauzt, így nem veszik el.

Pár óra múlva valóban kitereltek a vonatból, és átszálltunk egy buszra. Visszaúton már vártam is ezt a pillanatot, mert a biztonság kedvéért még meg is jegyeztem a település nevét, naivan azt gondolva, hogy ott biztosan csak javítják a síneket, de, mint kiderült, ez korántsem volt ilyen egyszerű. Mikor visszafelé utaztunk, teljesen különböző helyeken kellett átszállnunk a buszra, tehát a vasúti pálya az egész szakaszon működött, az átszállások pedig egy egészen más, sokkal titokzatosabb célt szolgáltak.

A Ljubljanai pályaudvaron megmutatták nekem azt az aranyszínnel befestett csatornarácsot, amely mellett a James Joyce felirat díszelgett. Ehhez tartozott az a történet, hogy James Joyce is vonattal utazott annak idején Triesztbe, és kikukkantott az ablakából Ljubljanában. Kint akkora sűrű köd volt, hogy azt hitte, a vonat már beért Triesztbe, ezért kiszállt. Emiatt az egész éjszakát itt töltötte a rács melletti padon.

Hogy elkerüljem a hasonló sorsot valahol a két budapesti pályaudvar között, visszaúton kiszálltam a vonatból (mindegyik nagyobb állomáson a kalauz kicserélte a kocsi ajtaján lógó táblát – így előbb a Ljubljana-Bp.Keleti, majd később már a Ljubljana-Bp.Déli volt odaakasztva) a Budapest előtti állomáson, remélve, hogy a Pécsre tartó vonat majd ott is megáll, ahogyan tette ezt a Pécsről Budapestre tartó úton. Próbálkozásaim az információs pultnál, hogy megtudjam a peron számát, eléggé megjósolhatóan folytak, így a vonat érkezését érthető aggodalommal vártam. De a vonat csak megjött. Kettő is. Mindkettőn a Budapest-Pécs felirat volt feltüntetve, és mind a kettő ugyanazon a peronon volt, ahol épp én is álltam – az egyik jobboldalt, a másik baloldalt, és egyikből se szállt ki kalauz, csak az utasok. Valamit bemondtak magyarul, de mit, azt képtelenség lett volna megérteni, nem is a nyelvi akadály miatt. A peronon mellettem álló nő tört angolul lefordította nekem, hogy csak az egyikbe lehet beszállni, de hogy melyikbe – azt még biztosan nem tudni. Ezután sóhajtott és azt mondta: - Magának legalább szerencséje van, hogy megérkezett a vonatja. Én az enyémet már három órája várom.

És ekkor megint rájöttem, hogy nem érdemes vacillálnom, határozottan elindultam a jobboldali vonat felé és úgy döntöttem, hogy Pécsnél korábban már nem szállok ki, még ha a kalauz mást is gondol majd. De végül nem is láttam ott semmiféle kalauzt. Késő este kiléptem a kivilágítatlan peronra, nem volt rajta semmilyen felirat, utána megkönnyebbülten felsóhajtottam, mikor a kérdésemre, hogy ez itt Pécs-e, egy kínai pasas igennel bólogatott nekem – valószínűleg ugyan abból a vonatból szállt ki. De én továbbra is némi nyugtalanságot éreztem, egészen addig, amíg meg nem láttam a már ismerős Íróprogram feliratot, balra tőle pedig a lépcsőt, amelyről annak idején Ulickaja legurult.

Wesselényi Sándor fordítása

* * *

Цісарсько-королівські подорожі

– Доброго ранку, – звертається до мене густо нафарбована працівниця української митниці. – Куди прямуєте?

– Доброго, – намагаюся прокинутися я. – До Будапешта.

– На скільки?

– На три тижні.

– З якою метою?

– Стипендія, – відповідаю. 

– Навч.., – затинається вона на півслові, мабуть, уважніше придивившись до мого заспаного обличчя і збагнувши, що на навчання у такому віці вже не їздять. Але швидко опановує себе, даються взнаки роки досвіду. – Наукова робота? – питально дивиться на мене, і я подумки оцінюю здатність так оперативно підібрати більш відповідне слово, ще й на ту саму початкову літеру.

– Так, – погоджуюся я, щоб не вдаватися у зайві подробиці.

– Що везете крім особистих речей?

– Подарунки.

– Що саме?

– Дві пляшки коньяку і шоколад, – відразу називаю дозволену кількість.

– Не цікавить, – відрубує вона і знову мене дивує. На польському кордоні обов’язково перевірили б, чи справді коньяку лише дві пляшки.

– Твори мистецтва?

– Тільки книжки.

– Ну які ж то твори мистецтва? – докірливо хитає головою жіночка. – Ліки везете?

– Ті, що приймаю, везу з собою, – чесно зізнаюся я.

– Ліки?? – вже суворіше дивиться на мене тітка. – Ви ж розумієте, що це не відповідь.

Западає коротка пауза, під час якої я розумію, що мушу якось виправдатися.

– Перелічити Вам препарати? – питаю.

– Ну, звичайно, – дивується моїй некмітливості митниця.

– Противірусні, бактеріальні, антигестамінні, заспокійливі.

– Ого, – каже тітка. Їй явно не хочеться переглядати усі мої пакетики з ліками. – А точніше? Назви препаратів?

– Гідазепам, анаприлін, монурал, гропринозин, вобензим, – починаю я і з жахом усвідомлюю, що можу продовжувати ще мінімум хвилин п’ять, бо звикла возити з собою ліки від усього, чим траплялося хворіти під час подорожей. Тітка, мабуть, теж це усвідомлює, тому втомлено робить крок назад, позіхає і перериває мене:

– Досить. Щасливої дороги!

За якийсь час до купе заходить угорський митник, який відразу лаконічно обриває мої спроби порозумітися з ним англійською:

– По украінскі, пажалуста. Что єдєшь, куда везешь?

– Стіпендія для пісателі, – відповідаю йому в тон.

– Сігарєти алкоголь, – продовжуємо далі.

– Двє бутилкі.

– Водка? – з розумінням киває митник.

– Ні. Коньяк.

– Єто любіш? – з’являється зацікавлення у його очах.

– Так, – погоджуюся відразу, сподіваючись, що до ліків і творів мистецтва цього разу не дійдемо.

– Харашо. Єхай, – і справді радісно завершує розмову митник.

І я ввічливо посміхаюся йому у відповідь і єхаю далі. У коридорі біля вагонного вікна висить табличка, на якій написано, як попросити вогнегасник, ліки і допомогу лікаря німецькою. Не знаю, чи допоможе це знання німецьких фраз у придорожніх угорських селах, які ми проїздили. Знання іноземних мов виглядає у цих рустикальних реаліях чимось цілковито зайвим, прихопленим з дому про всяк випадок, як анаприлін із гідазепамом.

Мені подобається подорожувати такими потягами. Вони повільні і надійні, як епоха, яка давно і безповоротно минула і яку вони возять із собою туди-сюди через східно-європейські кордони, сумлінно розтягуючи час відповідно до реалій цієї давноминулої епохи і долаючи кількасоткілометрові відстані за 6, іноді 8, а часом і 12 годин. Мені подобається це повільне пересування уздовж нових і знайомих ландшафтів, подобається змога спокійно і без поспіху розглядати їх і мати певність, що справді пересуваєшся. Адже такої певності завжди бракує у стандартно-одноманітних нутрощах летовищ і літаків, де не міняється навіть асортимент у д’юті-фрі і лише смс повідомляють тобі, над територією якої саме країни ти зараз знаходишся і викликають тривожну підозру, що тебе дурять і насправді ти нікуди не переміщаєшся, залишаєшся вдома.

Подорож у такому потязі – це завжди пригода, ну щонайменше варта оповіді історія. Але потяг Львів-Будапешт нарешті доїхав до вокзалу Ньюґаті, там мене зустріли і завезли до іншого угорського міста Печ у помешканні з табличкою на дверях «Письменницька резиденція». Може, сфотографувати, щоб на зворотньому шляху відзвітувати перед митниками? Ліворуч сходи, з яких свого часу впала і зламала праву руку Людмила Уліцкая. Сходи мені показали першим ділом і попросили туди не ходити. І я не ходила. Можливо, завдяки цьому моє перебування тут минулося без травм, переломів та інших бурхливих пригод. Щоправда, ще одну рекордно-повільну подорож залізницею мені таки довелося пережити.

Спроби знайти в інтернеті інформацію про те, як саме можна дістатися з угорського міста Печ до віддаленого від нього приблизно на 200 км словенського міста Любляна, явно обіцяли сповнену несподіванок мандрівку з як мінімум чотирма пересадками у містах, назви яких я не змогла б вимовити. Про всяк випадок я перевірила інформацію на сторінці німецької залізниці, яка, як відомо, найкраще знає усе про потяги будь-якої європейської країни, але і німецька залізниця не знала нічого швидшого чи принаймні з меншою кількістю пересадок. Тоді я вирішила піти банальнішим, зате простішим шляхом і поїхати назад, до Будапешта, а звідти – прямим потягом до Любляни. Написала на папірці напрямки, дати, години і пішла з цим усім на залізничний вокзал. В Угорщині, як і у нас, квитки на міжнародні потяги в інтернеті не продаються. Занадто серйозна це справа. Вокзал, як і більшість доти бачених мною угорських вокзалів, якраз перебував на стадії капітального ремонту, тож після тривалих пошуків під монотонним дощем я надибала провізоричну будівлю з білої вагонки і без жодної вивіски. Усередині стояло кілька людей, всі чомусь скупчені біля одного віконечка. Я підійшла ближче, і зрозуміла, що мені теж туди, над віконечком висіла табличка: International tickets. Це було єдине віконечко, яке ніхто не обслуговував. У всіх віконечках поряд сиділи і нудилися касирки, але жодна з них не наважувалася підійти до міжнародної каси і почати продавати квитки. Приблизно через півгодини черга почала хвилюватися, і у віконечку нарешті з’явилася дівчина. За перші кілька днів у місті Печ я вже зрозуміла, що вербальна комунікація працює вкрай рідко, тож просто подала їй листок із напрямками, датами, годинами. Вона кивнула і увімкнула інтернет. Я з цікавістю зазирнула в монітор, сподіваючись побачити, як виглядає сайт угорської залізниці і у мені знову народилася надія, що якесь краще сполучення таки існує.

Але дівчина завантажила той самий сайт німецької залізниці, на якому я уже все бачила. Підтвердивши правильність моїх пошуків, вона на тому ж листочку написала суму, яку я мала заплатити і сіла виписувати квитки (кілька примірників і, ясна річ, вручну). Далі так само вручну виписала з інтернету години і дати, і я втратила надію довідатися номер перону, бо розуміла, що німецька залізниця знати їх просто не може. Але у Будапешті у мене буде більше години, тож номер перону довідаюся на місці, -- заспокоїла я себе. Але, як виявилося, недооцінила угорську залізницю.

-- No, we don`t know, -- лаконічно відповіла мені на запитання про номер перону тітонька у віконечку інформації на вокзалі будапештському вокзалі Келеті. А на моє розгублене питання, як же мені довідатися, де сідати, додала: You`ll see. І зачинила віконечко на обід.

Я обійшла вокзал кілька разів, уважно проштудіювала паперові таблички з годинами прибуття і відправлення потягів, але ніде не знайшла жодного слова про свій потяг на Любляну.

Коли до відправлення потяга залишилося хвилин двадцять, я почала діяти рішучіше і переходила від одного віконечка інформації до іншого, вперто питаючи те саме. Усі тітоньки лише мовчки знизували плечима і переводили погляд із мене назад, на стелю. Лише одна, в останньому віконечку вирішила зазирнути ще кудись, відкрила спершу якусь книгу, тоді глянула на табличку у себе за спиною, і врешті запитала про щось свою співробітницю, потім передзвонила, а тоді сказала:

-- No, not here. From Deli.

І зачинила віконечко на обід. Намагаючись зрозуміти, що ж це означає, я відступила на крок назад. І тут зі свого місця енергійно підстрибнув товстенький дядечко і майже зрозумілою англійською видав мені всю потрібну інформацію: Делі – це ще один вокзал у Будапешті, потяг відправляється звідти, і він мене туди може підвезти за ціною лише трохи вищою від вартості квитка Будапешт-Любляна. На моє питання, чи реально ще встигнути на потяг, він сершу знизав плечима, потім щось перепитав у жіночки за віконцем і сказав, що реально, бо потяг ніколи не відправляється вчасно. Ми сіли у його пошарпане таксі і рушили, обганяючи справа і зліва, а іноді і по тротуару. Не довіряючи власним очам, я вдивлялася у каліграфічно виписану касиркою на вокзалі у Печ неправильну назву вокзалу і відчувала когнітивний дисонанс. Такого цинічного обману я з боку залізниць ще не відчула ніколи. А я давно мандрую східно-європейськими залізницями і знаю, що електронні квитки до деяких українських потягів часом бувають недійсними, поки їх не викупиш у касі, хоча це і заперечує саму сутність поняття електронного квитка. Знаю, що у польському потязі можуть вимагати медичну картку дитини з відмітками про зроблені прививки, щоб підтвердити вік цієї дитини, яка має право на знижку, і жодними там свідоцтвами про народження не відбудешся. Знаю, що на залізничному вокзалі польського міста Перемишля потяг до Львова відходить із четвертого перону, але на самому вокзалі перонів лише 3, і хто не знає, ніколи не знайде четвертий у зарослях за бічною будівлею. Знаю і те, що у спальних вагонах польських потягів не можна самостійно регулювати висоту полиці, бо це вважається додатковою зручністю і окремо оплачується. Знаю, що навіть німецькі потяги іноді можуть приїздити не на той перон, який зазначено на табло, а на інший, про що пасажирів, ясна річ, сто разів поінформує кондуктор. Знаю, що у деяких східно-європейських країнах потяг можна чекати більше чотирьох годин і ніхто тебе навіть приблизно не поінформує, коли ж він прибуде. Знаю, що в електричках ближче до голландського кордону кондуктор на запитання, як знати, коли точно буде твоя станція, може лише засміятися, бо йому не спаде на думку, що у цій електричці та ще й так пізно можуть їздити іноземці. Знаю, що про необхідність доплати за резервацію місця в угорській електричці, можна довідатися лише з написаного дрібним шрифтом у купленому у Відні квитку, а про те, куди саме слід пересісти на угорсько-українському кордоні, щоб дістатися до Чопа, якщо маєш квиток Відень-Чоп, неможливо довідатися ніде, крім як у випадкових попутників, які вже їздили цією трасою і знають, як виглядає причіпний вагончик, куди треба сісти серед ночі, просидіти години півтори, а потім, коли ти вже майже втратиш надію, він таки рушить із місця і повільно перетне кордон, і ніяк інакше.

-- Нічого дивного, -- заспокоїв мене таксист. – Не так давно на вокзалі у Делі обвалився дах, то може вони тепер і не знають, звідки точно поїде поїзд. Сьогодні – з Делі, завтра може їхати з Келеті.

Я згадала діру в даху над вокзалом у Келеті, куди залітають і вилітають голуби, і подумки погодилася з тим, що звучить це доволі правдоподібно.

На потяг ми встигли. Про всяк випадок я перепитала ще чотирьох людей у вагоні, чи ми справді їдемо до Любляни і не вірячи своєму щастю, сіла у крісло. За вікном пропливали уже знайомі краєвиди, як виявилося, частину шляху ми верталися назад. Через кілька хвилин прийшов кондуктор, перевірив мій квиток і сказав:

-- Train, no train, bus, train again.

Потім повернувся і пішов, не реагуючи на мої спроби допитатися, що ж саме це все означає.

-- Через деякий час нас висадять із потяга, -- пояснила мені сусідка, -- і пересадять в автобус, а потім – знову у потяг. Головне – стежити за провідником, щоб не загубитися.

І через декілька годин нас справді висадили з потяга і пересадили до автобуса. А дорогою назад я вже очікувала цього моменту, бо про всяк випадок запам’ятала назву місцевості, наївно думаючи, що, мабуть, там просто відбувається ремонт колії, але все виявилося не так просто. Коли ми поверталися назад, нас пересаджували до автобуса у зовсім інших місцях, отже, колія таки працювала на всьому відтинку дороги, а пересадки з потяга до автобуса мають якусь іншу, значно більш таємничу мету.

На вокзалі у Любляні мені показали пофарбовану золотистим кольором каналізаційну решітку, біля якої був напис Джеймс Джойс. До цього розповіли історію, що Джеймс Джойс теж колись їхав потягом до Трієста і визирнув із вікна у Любляні. Але надворі був такий густий туман, що він вирішив, ніби потяг уже у Трієсті, і вийшов. Через це йому довелося провести ніч на лавці біля цієї решітки.

Аби уникнути схожої долі десь між вокзалами Будапешта, на зворотньому шляху я вийшла з потяга (на кожній великій станції провідник міняв табличку на дверях вагону – раз на ній писало Любляна – Будапешт-Келеті, а іншим разом Любляна – Будапешт-Делі) на попередній станції, не доїжджаючи до Будапешта, сподіваючись, що потяг до Печ знову там зупиниться, як він зупинився, коли віз мене з Печ до Будапешта. Спроби довідатися про перон в інформації закінчилися передбачувано, тож я очікувала прибуття потяга з певним неспокоєм. Але потяг приїхав. Навіть два. На обох було написано Будапешт-Печ, обидва зупинилися біля перону, на якому я стояла – один праворуч, інший ліворуч, із жодного не вийшли провідники, а тільки подорожні. Оголосили щось угорською, але що саме, зрозуміти було неможливо, і навіть не через мовний бар’єр. Моя сусідка на пероні ламаною англійською переклала мені, що сідати можна лише в якийсь один із цих потягів, але який саме – точно не відомо. Потім зітхнула і сказала: «Добре Вам, хоч якийсь поїзд приїхав. Я свій чекаю вже три години». І тут я зрозуміла, що вагатися більше не можна, рішуче попрямувала до потяга, що стояв праворуч і вирішила, що вийду з нього не раніше, ніж у Печ, навіть якщо провідник буде іншої думки. Але провідника там я так і не побачила. Пізно вночі я вийшла на неосвітлену платформу без жодної вивіски і з полегкістю зітхнула, коли на моє запитання, чи це Печ, ствердно кивнув головою якийсь китаєць, мабуть, вийшов із того ж потяга. Але я продовжувала відчувати певний неспокій аж поки не побачила знайому табличку «Письменницька резиденція», а ліворуч від неї – сходи, з яких впала колись Уліцька.